Я запам’ятаю те, що побачу наступного разу –
літнє небо між цвинтарем і вокзалом.
Ми носимо розп’яття з тобою, ніби прикрасу,
ми пробуємо зрозуміти твій дивний задум.
Мені здається, я розумію, що ти говориш.
Мені здається, я знаю, де ти помилився.
Це ось мої брати і сестри, і я їм сторож.
Я запам’ятаю назавжди їхні гортані та лиця.
Це ось ми – ті, хто тебе зраджує і цілує,
зраджує і цілує – закохано і невміло.
Ті, хто тебе заперечує,
ті, хто цінує,
ті, що прийшли німими й підуть німими.
Я запам’ятаю світло – тепле й дражливе,
запам’ятаю червоне повітря в синіх кварталах,
а ще запам’ятаю, що все головне і важливе
ти залишив між слів – у паузах та інтервалах.
Це ось ми – хилимося, мов колосся,
і думаємо, що серед цієї тиші
тобі насправді не так багато й вдалося –
жіночі плечі та чоловічі вірші.
З іншого ми взяли чомусь лише наші вади.
Інше в наших руках чомусь перетворюється на пекло.
З іншим ми так і не дали собі ради –
занадто складно, чи що, занадто легко.
Тепер ось накочується літня навала
з іншого боку землі, з іншого краю.
Але навіть любов – ту, що стількох зламала –
я теж запам’ятаю, звісно, запам’ятаю.
Накочуються хвилі – щоразу сильніші,
ніби хтось посилає радіосигнали.
Вчителі в недільних школах читають уголос вірші.
Діти вслухаються в паузи та інтервали.
Сергій Жадан 2017
